Метрична справедливості

Ганс Кельзен у своєму знаменитому тексті “Що таке справедливість?” висуває тезу, що справедливість не є об’єктивно вимірюваним принципом. Його аргумент базується на припущенні, що не існує єдиної, загальноприйнятої метрики для справедливості. І там, де немає метрики, відсутній і стандарт – принаймні в суворому сенсі. Таким чином, справедливість, за Кельзеном, не може бути основою для оцінки закону. Закон не повинен походити з невизначеного ідеалу справедливості, а має виходити лише зі своєї нормативної структури: встановлення і дії правил у межах закритої правової системи.

Ця ідея вказує на фундаментальний зв’язок між стандартом і метрикою. У математиці метрика означає: спосіб визначення відстаней, порівняння розмірів та встановлення порядку. Стандарт немислимий без метрики, адже лише через неї стає можливим порівняння. Цікаво, що саме в математиці проявляється інше явище: виникають стабільні, точно описані величини – хоча вони не походять із системи, заснованої на метриці.

Прикладом цього є теорія чисел. Натуральні числа не мають внутрішньої метрики в звичайному сенсі. Вони є дискретними, лічильними сутностями – не вимірювальними. Тим не менш, через нескінченну ітерацію виникають нові типи чисел: ірраціональні, як корінь квадратний із 2, чи трансцендентні, як число π або число Ейлера. Ці числа не просто математично екзотичні – вони уникають раціонально-алгебраїчного охоплення вихідної структури, але можуть бути точно визначені через граничні процеси. Отже, є системи, у яких виникають нові стандарти, хоча початкової метрики не існувало. Порядок виникає не через наявність міри, а через повторення і уточнення структури.

Це спостереження можна несподівано застосувати до політичної системи демократії. Демократія не є жорстким порядком із заздалегідь визначеною метрикою для справедливості. Навпаки, вона є відкритим ітераційним процесом, у якому закон завжди обговорюється в контексті історичних, культурних і соціальних уявлень про справедливість. Позитивний аспект позитивного права полягає не в тому, що воно є абсолютно дійсним, а в тому, що його можна змінювати, вдосконалювати чи замінювати. Це наближення, а не кінцева точка.

Сам Кельзен визнає це – можливо, без повного пояснення. Адже хоча він заперечує справедливість як ірраціональний ідеал, він наприкінці свого есе проголошує демократію “відносно найсправедливішою” формою держави. Ця формулювання є примітною: вона уникає метафізичної претензії на абсолютність, але підкреслює функцію демократії як умови можливості для постійного пошуку справедливості. Демократія не є справедливою через надання справедливого результату, а через можливість справедливості – через процедуру, дискурс і ревізію.

Розглядаючи це, демократія нагадує математичну ітерацію: вона починається без метрики, але через повторення, дискурс і рефлексію виникають нормативні структури, які зберігаються. Не тому, що вони остаточно істинні, а тому, що вони доводять себе у процесі. Стандарт виникає у виконанні. І саме це робить демократію – з усією її неточністю – тим, що Кельзен називає її: відносно найсправедливішим із усіх можливих порядків.