Обіцянка та клятва – відповідь на проблему “є-належить”

Проблема “є-належить”, вперше систематично сформульована Девідом Юмом, є фундаментальним викликом: з опису світу (“є”) не випливає логічно нормативне твердження (“належить”). Ця дилема продовжує проникати в етику, філософію права та політичну теорію до сьогодні. Ганс Кельзен, засновник чистої теорії права, також прийняв цей розрив: право, за його словами, є системою норм, відокремленою від моралі чи природи — формальною, логічною. “Належить” має виникати з фундаментальної нормативної передумови, а не з ідеї добра чи справедливості.

Однак філософія мови запропонувала альтернативний підхід. У теоріях мовленнєвих актів Джона Л. Остіна та Джона Серла мова розглядається не лише як описова, але й як перформативна: коли хтось каже: “Я обіцяю тобі…”, він щось робить. Обіцянка — це перформативний акт — вона створює нову реальність, нормативний зв’язок, через саму мову. “Належить” тут виникає не через логічний висновок, а через свідоме, публічне, мовленнєво виконане самозобов’язання.

У центрі цієї ідеї лежить клятва: “священна обіцянка”. Клятва — це не лише ритуал, а глибока форма людського самозобов’язання. Вона поєднує внутрішнє (совість), міжособистісне (довіру) та політичне (відповідальність). Це акт ідентифікації з “належить”, народжений свободою — не примусом. Клятва — це акт людяності.

Проєкт визнає в цій концепції радикальну форму самотворення: Люди не спрямовані до добра, але вони обирають його — не через страх, а через переконання. Не через природу, а через мову, спільноту та ставлення. Обіцянка, у розумінні проєкту, є актом гідності. Вона свідчить: Я сприймаю себе серйозно — і я сприймаю тебе серйозно разом зі мною.

Таким чином, проблема “є-належить” не вирішується абстрактно, а практично долається: у слові, у довірі, у клятві. Тут етика проєкту проявляється у своїй конкретній, живій формі. Вона живе не через заповіді, а через висловлену довіру. І, можливо, це найглибший закон: слово, яке з’єднує, бо прагне бути віреним.